Поиск

Головний тренер АФСК «Київ»В’ячеслав Нівінський: «Сучасне покоління набагато професійніше, ніж ми…»

Вирішили дізнатися у новоспеченого «коуча» АФСК «Київ» про його бачення

сучасних тенденцій світового футболу, згадати важливі віхи біографії

футболіста та тренера Нівінського, а також розпитати про його перші кроки на

новій посаді та чи вірить він у те, що наша команда повторить шлях київської

«Оболоні» від аматорів до вищого дивізіону українського футболу…


Новина про те, що В’ячеслав Нівінський, легенда київської «Оболоні» та

досвідчений фахівець, відомий за багаторічною роботою в тренерському штабі

Сергія Ковальця, очолив команду АФСК «Київ», стала досить несподіваною для

симпатиків нашого клубу. Новачок другої ліги, який проводитиме лише

перший сезон на професійному рівні, клуб, за історичними мірками не те, що

молодий, а може навіть претендувати на статус основного немовляти

українського футболу, зміг запросити на посаду головного тренера спеціаліста,

який має досвід роботи в молодіжній збірній України та низці відомих клубів, в

тому числі, й за межами нашої країни. Це говорить про серйозність намірів

президента АФСК «Київ» Володимира Василенка створити дійсно боєздатний,

амбіційний молодіжний проект в українському футболі, який би довів усім

скептикам, що досягати результатів можна виключно молодими футболістами.

Ми вирішили дізнатися у новоспеченого «коуча» АФСК «Київ» про його бачення

сучасних тенденцій світового футболу, згадати важливі віхи біографії

футболіста та тренера Нівінського, а також розпитати про його перші кроки на

новій посаді та чи вірить він у те, що наша команда повторить шлях київської

«Оболоні» від аматорів до вищого дивізіону українського футболу…


Довідка прес-служби АФСК «Київ»:


В’ячеслав Миколайович Нівінський – український футболіст та тренер.

Народився 31 березня 1974 року в місті Києві. Вихованець СДЮШОР «Зміна –

Оболонь», перший тренер Михайло Лабузов. Футбольне амплуа – центральний

захисник. Ігрова кар’єра: ЦСКА Київ (1992), «Нива» Миронівка (1992 – 1995),

«Оболонь» Київ (1995-2005, 2007-2009), «Металург» Запоріжжя (1998),

«Кривбас» Кривий Ріг (2005-2006), «Сімург» Загатала, Азербайджан (2006-

2007). Тренерська кар’єра (в якості асистента тренера): «Оболонь» Київ (2009-

2012), молодіжна збірна України (2012-2015), ФК «Тракай», Литва (2016-2017),

«Татран» Прешов, Словаччина (2017), «Оболонь – Бровар» Київ (2018-2020),

«Чорноморець» Одеса (2020-2021). Досягнення в якості футболіста –

переможець чемпіонату України серед аматорів (1995), переможець другої ліги

України (1999,2001), срібний призер першої ліги України (2009), бронзовий

призер першої ліги України (2002,2008). Володар рекорду київської «Оболоні»

по числу зіграних матчів (266). Досягнення в якості тренера – чемпіон кубка

співдружності СНД (2014) з молодіжною збірною України, срібний призер

чемпіонату Литви (2016), фіналіст кубка Литви (2016).


- Який очікувати футбол від тренера Нівінського? Розкажіть про ваше

футбольне кредо…


- Я не буду говорити про філософію атаки понад усе. Чи, навпаки, про те,

що ми будемо грати від оборони. Я – прихильник балансу в грі. Коли

володіємо м’ячем, ми атакуємо всіма одинадцятьма футболістами, які

знаходяться на футбольному полі. І коли ми тримаємо оборону, ми

також захищаємося всіма, без виключення, гравцями. Все це має існувати

в комплексі, у всіх фазах гри, в тому числі і в перехідних. На полі має

бути Команда, яка розуміє, що ми робимо в кожній конкретній ситуації. Не

існує жодного «мого футболу». Є тільки найкращий варіант футболу, в

який можливо грати з футболістами, які є в твоєму розпорядженні.

Колектив дуже важливий, але за його допомоги мають розвиватися

індивідуальні якості гравців.


- Тобто, ви ратуєте за основні принципи так званого тотального

футболу, які колись зародилися в Нідерландах в часи «летючих

голландців» Рінуса Міхелса та Ернста Хаппеля, а потім були

розвинуті великим Лобановським у київському «Динамо»? Всі

захищаються, всі атакують…


- Звичайно. І останній приклад, це збірна Італії, яка щойно виграла

чемпіонат Європи. Це свідоцтво того факту, що тотальний футбол не

втратив своєї актуальності. Команда без виражених «зірок» у складі (за

світовими мірками) домоглася яскравої перемоги за рахунок правильно

збалансованої гри та універсалізації гравців. Ще один приклад – остання

перемога «Челсі» в лізі чемпіонів. Лондонці випередили і «Манчестер

Сіті», і «ПСЖ», і «Барселону», які мали більше «зірок» у складі, але їх гра

не була такою цілісною і збалансованою, як у підопічних Томаса Тухеля.

Питання тактики важливі. Можливі різні схеми, наприклад, 4-3-3, 3-4-3

або популярна зараз 3-5-2, яка при обороні трансформується в 5-4-1. Але,

повторюся, не схеми грають в футбол, а живі люди, футболісти, які

мають втілити на полі задуми тренерського штабу та бути справжніми

універсалами. Наша філософія має бути незмінна – одинадцять атакують,

одинадцять захищаються.


- Можете відкрити невелику таємницю – яку схему награє команда на

зборах, чим будемо дивувати суперників у дебютному сезоні на

професійному рівні?


- На нашому озброєнні будуть дві – три тактичні схеми, які ми беремо за

основу і відпрацьовуємо на тренуваннях. Але мені б не хотілося

заздалегідь відкривати всі карти. Нехай це буде сюрпризом для наших

суперників. Тим більше, що в нашій групі зібрані досить кваліфіковані

команди, з якими нам, дебютантам другої ліги, доведеться нелегко.


- Наскільки мені відомо, це ваш перший досвід роботи на посаді

головного тренера професійного клубу…


- Ні, свого часу я працював з дублем київської «Оболоні», а пізніше – на

чолі команди «Оболонь-2», яка в той час виступала в другій лізі.


- Хто буде входити до вашого тренерського штабу в поточному сезоні?


- У нас склалася непогана команда адміністративного та керівного

персоналу, яка мене цілком влаштовує. Це, передусім, заслуга

президента клубу Володимира Василенка. Робота на підготовчому

етапі, зокрема, збір в Копилах, показала, що ми на правильному шляху. Є

взаєморозуміння, необхідна підтримка і комунікація. В нашій команді

працюють справжні професіонали. З керівництвом клубу – спортивним

директором Євгеном Морозом, керівником селекційної служби Єгором

Копиловим є повний контакт та продуктивна співпраця. Тренерський

штаб має бути згуртованою командою, без чужорідних тіл, як-то кажуть…

З цим у нас все в порядку. Тренер воротарів Ярослав Ставицький, який і

раніше працював у клубі, на своєму місці. Лікар, масажист, адміністратор

– всі вони добре знають свою роботу. Наприклад, масажист Аюб Харраз

не тільки справжній «профі» в питаннях відновлення футболістів, а й має

кваліфікацію тренера – реабілітолога. Чудово ставить на ноги гравців

після травм і при цьому ще й володіє тренерською ліцензією категорії

«А». З часом, можливо, допоможе команді і в цій іпостасі. У нас у клубі

зібрані універсальні бійці, які можуть закрити кожен кілька ділянок роботи.

Звичайно, хотілося б ще взяти асистента головного тренера, який міг би

стати моїм однодумцем в поглядах на структуру гри та помічником в

тренувальному процесі.


- Фігура другого тренера – важлива. Когось вже маєте на увазі?


- На прикметі є кілька варіантів. Поки йдуть переговори, нічого

конкретного не скажу. Це питання часу. Але я намагаюся донести до

керівництва клубу, що призначення асистента тренера наразі є основним.


- Які завдання стоять перед командою в дебютному сезоні на

професійному рівні?


- Президент ставить основне завдання – виховання і розвиток молодих

футболістів. На перший погляд, це просте завдання, без особливих

турнірних амбіцій. Але насправді не все так просто. Ми для себе

вирішили, що поряд з прищепленням нашій молоді принципів красивого

та ефективного футболу, маємо вирішити питання акліматизації клубу на

рівні професійного футболу. Як-то кажуть, зачепитися в другій лізі і

довести всім скептикам, що клуб АФСК «Київ» прийшов всерйоз і

надовго. Потрібно демонструвати якісну гру та стабільні результати, без

якихось провалів. Важливий момент, повертаючись до футбольної

філософії тренера, якщо ми говоримо про простий футбол, який

приносить результат – це один підхід. Якщо ж ми хочемо розвивати

молодих гравців, то, звісно, маємо показувати красиву гру, розкривати їх

індивідуальність, заохочувати до демонстрації своїх сильних сторін, не

боячись за результат. І тут є певний дисонанс, бо результат, як відомо, в

футболі має велику вагу. Тим більше, що у випадку з молодими

гравцями серія поразок може призвести до психологічної ями, зневіри в

своїх силах. Тому потрібно шукати «золоту середину», той самий баланс.

Коли буде і результат, і виховання футбольної індивідуальності. Маємо

йти до цього балансу поступово, і все у нас вийде. Є ідеї, є стратегія

розвитку клубу – це головне.


- В цьому році в регламенті другого дивізіону ПФЛ є зміна. Команда,

яка посяде останнє місце в змаганнях, втрачає професійний статус.

Ви про це знаєте?


- Так, мені це відомо. І вважаю, що це дуже добре, бо має бути в будь-

якому змаганні спортивний принцип, коли команда може як підвищитися

в класі, так і понизитися у випадку невдалого виступу. Це правильний

підхід, який я вітаю. Суперництво буде цікавішим, а сам турнір від цього

тільки виграє.


- Наша команда дебютує на професійному рівні, тим більше, в

міжсезоння кадрова обойма змінилася майже на дві третини. Як ви

оцінюєте потенціал футболістів, які працювали на тренувальних

передсезонних зборах під вашим началом?


- Якби я не бачив у цих гравцях потенціалу, їх би тут не було, вірно? Тим

більше, було з кого вибирати, бо ми переглянули дійсно багато молодих

перспективних футболістів. Звичайно, немає меж вдосконаленню і

хочеться ще якіснішого підсилення, тож ми наразі продовжуємо

проводити точкову селекцію. Футбол не стоїть на місці, і команда має

бути весь час в русі, щоб за ним встигати. Будуть приходити нові молоді

гравці. Хто буде кращим, хто виграватиме конкуренцію, той і буде грати в

основному складі. До речі, обов’язково варто віддати належне

колишньому «коучу» АФСК «Київ» Анатолію Сіденку за його

кваліфіковану та вдумливу роботу в клубі за попередні роки. Він залишив

у спадок хороші напрацювання.


- Вас можна назвати хорошим спеціалістом саме в питаннях роботи з

молодими гравцями, адже у вас є досить суттєвий тренерський стаж

в молодіжній збірній України. Як ви вважаєте, згідно з вашим досвідом

та чуттям наставника, в нинішній команді АФСК «Київ» є гравці, яким

до снаги дорости до рівня української «молодіжки»?


- Сто відсотків, такі футболісти є. Я в цьому впевнений. При належній

продуктивній роботі все можливо. Для цього у молодого гравця, крім,

власне, ігрових та фізичних кондицій має бути характер. Як людина вміє

терпіти, чекати свій шанс, розвивати швидкість сприйняття нового на

тренуваннях і в офіційних матчах. Тому час покаже, як нам вдасться

спільно з самими хлопцями, з їх бажанням та працьовитістю, розвинути

талант, який, безумовно, є в багатьох з них.


- Побутує думка, що сучасна молодь надто інфантильна в порівнянні з,

наприклад, вашим поколінням. Змінилися пріоритети і цілі, та й

фізично ви були міцнішими. Як вважаєте?


- Сучасна молодь просто має інші акценти, бо змінилися часи. Так,

з’явилося багато інших спокус – телефони, гаджети тощо, але це вже

частина нашого життя. Проте, і зараз є хлопці з характером,

психологічним стержнем, дуже цілеспрямовані, з хорошим фізичним та

інтелектуальним потенціалом. Важливо розвивати ці якості. В цьому й

полягає функція тренера. Я б не нарікав на нові часи. Скажу таку річ – це

покоління набагато професійніше, ніж ми свого часу. По відношенню до

справи, до власного розвитку.


- Президент нашого клубу ставить завдання грати виключно молодими

футболістами і вірить, що з ними можна досягати серйозних

результатів на дорослому рівні. Як гадаєте, в чому проблема

української молоді, яка часто – густо довго не може акліматизуватися

в дорослому футболі, а інколи взагалі губиться на цьому шляху?


- Тут можна дискутувати, бо є багато моментів, які ілюструють протилежну

думку. Але в будь-якому разі, найголовніша фаза для професійного

гравця – це перехід з молодіжного футболу в дорослий. Дійсно, багато

молодих футболістів відчувають проблеми на цьому етапі, частина з них

прощається з мріями про професійну кар’єру. Суттєва відмінність нашого

футболу від іноземного полягає в тому, що там рівень довіри до

молодого гравця, вихованця свого клубу значно вищий. Тренер не боїться

ставити в основу вчорашнього юніора. А якщо є довіра з боку тренера, то у

молодого гравця є психологічна стійкість, є ігрова розкутість, є розвиток

і, як наслідок, є результат. Ось це дуже важливий момент. Як це часто

відбувається у нас. У віці 17-18 років гравець переходить в професійний

футбол. Футболіст може бути тактично навченим, технічно та фізично

добре підготовленим, але є гра, наприклад, в другій лізі – з

мотивованими «мужиками», які мають вибороти результат, заробити

премію, і тут на перший план виходить психологічна стійкість молодого

гравця. Юнак виходить на поле, будучи в прекрасній формі, але часто

відбувається так - чи то «перегорів», чи знітився, чи кілька разів отримав

по ногах від завзятого ветерана, і ось його майже не видно в грі. А в

наших командах не звикли чекати. Одна провалена гра, і він може не

дочекатися наступного шансу. Міцно сідає на лаву запасних, бо в наших

тренерів, насамперед, важливий його величність Результат, причому

починаючи з дитячого футболу. Ми їх психологічно закріпачуємо, вони

бояться брати ініціативу на себе, бояться обіграти суперника, діяти

нестандартно і красиво, отримувати насолоду від власне гри… Тому на

мій погляд, основна проблема в переході з юнацького в дорослий

футбол – це питання психології молодого гравця.


- Ви довгий час працювали в тренерському штабі відомого українського

гравця та тренера Сергія Ковальця. В зв’язку з цим питання – чи буде

відчуватися вплив тренерських ідей Сергія Івановича у грі нашої

команди?


- Звісно, ми з Сергієм Івановичем завжди на зв’язку, є хороша комунікація з

ним, і я це не приховую. Той досвід і бачення гри, які ми напрацювали

разом, обов’язково буде проглядатися і в нашій команді. На мій погляд,

нічого поганого в цьому немає. Я вдячний Сергію Івановичу за роки

плідної роботи, які ми провели разом. Це був системний, авторський

підхід в усіх командах, де ми працювали. Наприклад, та ж київська

«Оболонь», яка грала в прем’єр – лізі і досягала хороших результатів у

співвідношенні «ціна – якість». Одночасно в дублі грали футболісти, які

підбиралися нами під визначені критерії та характеристики з прицілом у

майбутнє клубу. І такий системний підхід з часом обов’язково давав

результат. Не побоюсь цього слова, але тоді ми випереджали час. Якщо

брати наших вихованців, то багато з них вийшли на хороший рівень. Той

же Ігор Пластун, який грав у складі національної збірної і закріпився в

Європі (бельгійський «Генк», болгарський «Лудогорець» - прим.авт.). Ще

кілька футболістів досягли рівня молодіжної збірної України. Пізніше, в

тренерському штабі Сергія Ковальця ми працювали і за кордоном,

зокрема, в Литві («Тракай» Вільнюс) і Словаччині («Татран» Прешов), і

скрізь ми давали хороший результат. Впевнений, що з часом ще

неодноразово попрацюємо разом.


- Ви – неординарна особистість в українському футболі. За вашими

плечима довга і насичена професійна кар’єра. Ви – ідеальний

приклад для молодих гравців, як «self – made man» - «людина, яка

зробила себе сама». Адже не кожному футболісту вдається пройти

шлях від аматорського футболу до вищої ліги України практично з

одним клубом і стати його легендою. Мова про київську «Оболонь»,

за яку ви провели найбільше матчів в її історії, та ще й в статусі

капітана (266 матчів за «Оболонь» - прим.авт.).


- Я – вихованець футбольної школи «Зміна – Оболонь». Першим тренером

у мене був Михайло Михайлович Лабузов. Для нашого покоління, 1974

року народження, він був, як рідний батько. У нас була і є дуже дружна

команда, ми до цих пір щорічно зустрічаємося, запрошуємо свого

першого тренера. Тобто, пронесли свою дружбу через все футбольне

життя. Можливо, в цьому і є секрет моєї більш-менш успішної кар’єри, бо

в дитинстві всі ми «читали потрібні книжки», як співалося у відомій пісні

Володимира Висоцького…


- За рахунок чого київська «Оболонь» свого часу пройшла шлях від

аматорів до вершин професійного футболу в Україні і чи може наш

клуб повторити цей траверс? Ви маєте цей досвід руху нагору з

самих низів, як футболіст. Чи зможете повторити цей шлях в якості

тренера?


- До речі, цікаві паралелі. За певних обставин дійсно є деяка схожість.

Футбольний клуб «Оболонь» теж починав свій шлях з дитячо – юнацької

школи (СДЮШОР «Зміна»), молодіжних змагань, чемпіонату міста Києва,

потім всеукраїнського турніру аматорського рівня. За основу команди

взяли випускників вищевказаної школи 1974 та 1975 років, а першим

президентом став Сергій Геннадійович Сидоренко, який запросив

працювати з командою молодого тренера Станіслава Гончаренка. І

команда отримала професійний статус, поступово дійшла до першої

ліги. До речі, саме в тій команді «засвітилися» такі відомі гравці, як

В’ячеслав Свідерський, Олександр Гребеножко, Сергій Конюшенко. З

приходом на посаду президента клубу Олександра Слободяна клуб зміг

зробити крок вперед і стати учасником вищої ліги України. При цьому

кістяк команди зберігся і в другому, і в першому дивізіонах, в тому числі,

і я виріс з клубом від аматорів до найвищого рівня клубного українського

футболу. Ось тут я вбачаю паралелі з нашим клубом, бо «Оболонь» теж

починала своє сходження з молодими гравцями одного випуску у віці 19-

20 років. Ми провели три роки у вищій лізі (з 2003 по 2005 роки) і в 2004

році посіли високе шосте місце. Так, для виступів у елітному дивізіоні ми

зміцнювали склад за рахунок запрошених футболістів, «зірок з неба не

хапали», але то була Команда, в якій безвідмовно діяв принцип «один за

всіх і всі за одного». Той шлях, який ми пройшли, став можливим саме

тому, що кожен з нас був готовий «вмирати на полі» за клубну футболку.

Він нас надихав, ми добре знали один одного, демонстрували єдність і

згуртованість, були пов’язані спільною метою. Це хороший, просто

відмінний приклад для нашого клубу – АФСК «Київ».


- Можемо повторити?


- Все можливо. Дасть Бог, через хорошу роботу і цілеспрямованість всього

клубного персоналу та гравців…


- Ви працювали в «Оболоні» під керівництвом таких легендарних

особистостей українського футболу, як Володимир Федорович Мунтян

та Петро Петрович Слободян. Чи довіряли вони молодим

футболістам, в тому числі й вам? Чи була у вас на шляху до вищої

ліги невпевненість в своїх силах і як ви її подолали? Поділіться

досвідом з нашими молодими гравцями…


- З вдячністю згадую багатьох тренерів, з якими мене звела спортивна

доля. В тому числі, і Володимира Федоровича, і покійного Петра

Петровича (царство йому небесне…). З їх боку до мене завжди була

довіра, можливо тому, що я був капітаном команди, а в гравців з

капітанською пов’язкою і на полі, і в роздягальні - особлива

відповідальність. З мого власного досвіду можу сказати, що ця довіра

завжди мотивувала мене, надавала впевненість в свої силах, навіть

окриляла. На полі ми, команда, завжди були, як єдине ціле, зі спільною

стратегією та повною самовіддачею. Коли є дружний колектив і довіра

від тренера, можна гори звернути.


- Знаєте, в футболі декому все дається порівняно легко, а декому

доводиться буквально вигризати своє місце під сонцем. Класичний

приклад – це Джеймі Варді, форвард «Лестера» і національної збірної

Англії, який довго ледь животів у нижчих дивізіонах, кілька разів ледь

не закинув футбол, і все ж злетів майже до небес, коли багатьом

здавалося, що шансів практично немає. Вашим першим серйозним

клубом на дорослому рівні стала аматорська команда «Нива» з

районного центру Миронівка в Київської області, в якій ви відіграли

три роки в так званій третій лізі (нинішній всеукраїнський аматорський

рівень). Як вам вдалося не зневіритися в своєму футбольному таланті,

а буквально витягнути себе з футбольної трясовини нижчих дивізіонів?


- Якщо брати мій приклад, то в моєму футбольному житті була якась

стабільність. Я не кидався з команди в команду, а будучи вихованцем

«Зміни – Оболонь», завжди сповідував принцип – «де народився, там і

пригодився». Здобувши практику дорослого футболу в тій же «Ниві», я

вхопився за пропозицію від ФК «Оболонь» і зростав разом з клубом. Якби

не було «Оболоні», то, можливо, не було б і футболіста Нівінського.

Впевненість в собі, в тому числі, і в ігровому плані, прийшла з часом.

Були різні періоди, вдалі й невдалі, адже футболіст завжди знаходиться

під стресом, психологічним тиском. Можна помилитися в ігрових

якостях, в фізичних кондиціях, але якщо в тебе є характер, є стержень, ти

завжди подолаєш перешкоду і будеш рухатися далі. Пощастило, що мій

розвиток співпав із зростанням клубу, в якому був кістяк однодумців на

футбольному полі. Ми добре знали один одного і разом йшли вгору. Ще

один важливий нюанс – «Оболонь» давала фінансову стабільність. Ми

були впевнені в майбутньому. Не було захмарних заробітків, але вони

були стабільними та своєчасними, що давало нам змогу зосередитися на

футболі. Наразі можна спостерігати за тим, як агенти добиваються для

своїх підопічних хороших умов, гравці отримують інколи завищені,

незаслужені кошти, але при цьому не розвиваються. Залишаються на

тому ж рівні, а інколи й деградують. У нас же все було поступово –

заслужив грою, тобі підняли заробітну плату. Те ж саме я спостерігав і в

найближчому зарубіжжі. В Сербії, Хорватії, Словаччині молоді футболісти

отримують досить скромну платню, але в них є мотивація більше

заробляти, зростати і рухатися в Європу. Наразі, і в нас спостерігається

певна тенденція до такого підходу. Якщо ще кілька років тому зарплати

футболістів у нас були досить завищеними, то сьогодні ситуація

змінюється. Прийшли інші часи, і наші футболісти мотивовані їхати в

Європу, набиратися там іншого ігрового менталітету і, таким чином, від

цього виграє наша національна збірна.


- Ми знаходимося на стадіоні ЦСК ЗСУ в Києві (наша розмова

проходила після товариського матчу АФСК «Київ» з командою

Олімпійського коледжу імені Івана Піддубного – прим.авт.). Тут все

залишилося у первозданному вигляді, як на початку 1990-х років,

коли ви починали свою професійну кар’єру. Наче на машині часу,

перенесімося в ту пору. Якщо вірити українській Вікіпедії, в 1992 році

ви провели вісім матчів у складі київського ЦСКА (тоді команда

називалася ЦСК ЗСУ). Було таке? На цьому стадіоні грали?


- Так, було діло. Здається, команда тоді називалася ЦСКА – «Борисфен».

Тоді кожен рік мінялася назва, інколи по кілька разів. Але з цим

стадіоном у мене лише приємні спогади. Саме тут я познайомився зі

своєю майбутньою дружиною Оленою. Ми разом вже 27 років. Маємо

трьох синів – Андрія, Івана та Тимофія. Родина для мене – головний

пріоритет в житті. А тоді, на початку 90-х, вона випадково, з подругою,

прийшла на футбол, хоча особливо його не любила. Закінчилася гра, і я,

йдучи в роздягальню після матчу, звернув увагу на двох дівчат, які були

на трибунах. Познайомилися, і з тих пір разом. Тому стадіон ЦСКА для

мене особливий…


- У вашій ігровій кар’єрі є ще один цікавий епізод – досвід виступів за

кордоном. Сезон 2006/2007 роки ви провели в азербайджанському

клубі «Сімург» («Фенікс») з містечка Загатала. Наскільки було важко

грати в країні, відмінній від нашої і за менталітетом, і за релігійними

переконаннями?


- Так, то був цікавий досвід. Хоча довгий час Азербайджан був у складі

СРСР, все ж країна зовсім не схожа на Україну. І релігія, і менталітет

інший. «Схід – справа тонка», як казав герой відомого радянського

фільму. Клуб «Сімург» тоді вперше вийшов до місцевого вищого

дивізіону, тому ажіотаж в місті навколо наших поєдинків був досить

високим. Щоправда, мені було легше в тому плані, що в клубі була

чисельна українська діаспора на чолі з головним тренером Романом

Михайловичем Покорою (теж недавно пішов з життя – царство йому

небесне). Разом зі мною в «Сімург» прийшли Володимир Мазяр, Михайло

Старостяк, Сергій Селезньов. А взагалі в місцевому чемпіонаті було

багато українських футболістів. Наприклад, в бакинському «Інтері» грав

Сергій Коновалов. В той час країна стрімко розвивалася, в її економіку

вливалися серйозні фінансові інвестиції. Це далося взнаки і в місцевому

футболі. В багатьох командах на виду були легіонери і з близького, і з

далекого зарубіжжя. В «Сімурга» тактична побудова була проста. В захисті

грали, як правило, українці. А місцеві хлопці, азербайджанці, які

непогано працюють з м’ячем, але не хочуть повертатися назад та

відпрацьовувати в обороні, десь там попереду. Так і виходило, що троє –

четверо українців захищаються, а місцеві гравці – всі, як один,

«фантазіста» на полі. Комбінують між собою, грають індивідуально,

втрачають м’яча і навіть не мають такого поняття, щоб відходити назад. Я

з задоволенням згадую цей етап в житті. Колектив у нас був хороший, і те

спілкування з Романом Покорою, іншими земляками запам’яталося

тільки з позитивного боку. У нас там був свій будиночок у живописному

місці, тож третій тайм за розмовами проходив непомітно. Та й чемпіонат

був досить цікавий, колоритний. Конгломерат різних національностей і

стилів. Були бразильці майже в кожній команді. Недаремно Азербайджан і

на клубному рівні, і на рівні національних збірних прогресує. А Баку

нещодавно приймав матчі чемпіонату Європи та фінал Ліги Європи

УЄФА. Містечко Загатала – екологічно чистий район, дуже живописний,

так собі «маленька Швейцарія». Гранатові сади навкруги, чисте повітря, на

відміну від того ж Баку, де в той час все було в пилюці, в «корках», бо

одночасно будувалися маса об’єктів, в тому числі, одинадцять мостів. А

зараз там «другий Дубай», звичайно…


- Коли ви закінчили кар’єру футболіста, одразу була думка продовжити

свій шлях в футболі в якості тренера чи мали сумніви?


- Не було жодних сумнівів. Тоді мені виповнилося 35 років. Закінчував я

свою кар’єру в рідній «Оболоні». Команда з молодим на той час тренером

Юрієм Максимовим вийшла в прем’єр – лігу. А мені запропонували

працювати з дублем. Ми тренували в парі з моїм багаторічним

одноклубником Сергієм Конюшенком. Я розумів, що без футбольного

адреналіну вже не зможу, тому не сумнівався жодної миті. Як тільки

з’явилася перспектива працювати тренером, вирішив – буду пробувати.


- В останні роки своєї ігрової кар’єри на правах найдосвідченішого

футболіста, ви вже були майже на правах тренера в «Оболоні-2».

Тому ваш перехід на тренерську лаву відбувся дуже плавно…


- Так, це важливо, адже «Оболонь» була рідним клубом, де мене всі знали

і я знав усіх. Ігровий авторитет допоміг мені без зайвих душевних

потрясінь пережити важкий для кожного футболіста час – завершення

ігрової кар’єри…


- На якому етапі ви перетнулися з Сергієм Ковальцем і як сталося, що

він запросив вас у свій тренерський штаб? Як виявилося, на довгі

роки…


- Ми грали разом в «Оболоні» в той час, коли команда дебютувала у вищій

лізі. Тоді він для нас був справжнім авторитетом, адже пограв на

найвищому рівні – в київському «Динамо», «Дніпрі», «Карпатах»,

національній збірній і навіть за кордоном – в нідерландському «Твенте». В

нашому клубі він був шанованою людиною, майже граючим тренером. Вів

за собою і власним прикладом об’єднував гравців на полі і в роздягальні.

Він мав величезний досвід, працював під керівництвом Валерія

Лобановського, Бернда Штанге, Мирона Маркевича, тому щедро ділився з

нами набутими знаннями та створював потрібну атмосферу в роздягальні.

Незважаючи на свій поважний за ігровими мірками вік, він і на

футбольному полі був лідером, демонстрував високу майстерність, міг

однією передачею вивести партнера на ударну позицію та підбадьорював

молодих у важкі хвилини. З часом наші шляхи розійшлися. Я ще

догравав, а Сергій Іванович був помічником Мирона Маркевича у

«Металісті». Потім він вже самостійно працював у ФК «Львів» та

«Олександрії». А в 2010 році йому запропонували посаду головного

тренера «Оболоні». Він запросив мене в свій тренерський штаб на посаду

асистента, і з того часу ми на довгі роки почали працювали разом.


- Якщо говорити про тренерське кредо Сергія Ковальця, є такий

усталений вираз про «конспекти Лобановського», маючи на увазі

покоління українських тренерів, які грали під началом Валерія

Васильовича. Останнім часом дехто знаходить в цьому певний

негативний зміст, мовляв, цей підхід «пахне нафталіном», так вже не

грають, це минулий вік. Чи тренер Ковалець є послідовником ідей

Лобановського, і відповідно, чи можна назвати вас прихильником

його тренерської концепції?


- Якщо брати футбольну філософію Лобановського, то Сергій Іванович

більше перейняв психологічні аспекти. Це стосується мотивації та

атмосфери в команді. Лобановський працював системно, для нього не

було дрібниць в побудові команди. Так, з часом змінюються тактичні

схеми, але деякі нюанси залишаються незмінними. Наприклад, пресинг у

команд Лобановського був на найвищому рівні. Він робив акцент на

тренуваннях, щоб накривати суперника на його половині поля, під час

перехідної фази від оборони до атаки. В цьому ідеї Лобановського, на мій

погляд, випередили свій час. Ще один нюанс, який перейняв Сергій

Іванович у Валерія Васильовича, це тренерська психологія.

Лобановський ніколи не кричав у роздягальні, пояснював своє бачення

спокійним, рівним голосом, без надлишкових емоцій, і цим вселяв

упевненість в своїх футболістів. Це завжди говорить про авторитет

Тренера в очах його вихованців, про керованість всіма процесами в клубі.

Саме так діяв і Сергій Іванович. Я б сказав, що Ковалець опирався не на

«конспекти Лобановського», а на ідеї великого Тренера…


- Ви працювали в тренерському штабі Ковальця за кордоном – в Литві

та Словаччині. Чи були відмінності в роботі в порівнянні з Україною?


- Я б сказав, що принципи футболу скрізь однакові, тож в системі

підготовки особливих відмінностей не було. А щодо нюансів, то ми їх

враховували в своїй роботі. Литва – це наше недалеке спільне минуле.

Наше покоління ще пам’ятає цю країну в складі СРСР. Тому за

менталітетом вони недалеко від нас пішли, хоча мають свої

прибалтійські особливості. В «Тракаї» не було проблем з адаптацією.

Так, були «легіонери» з інших країн, але мова футболу –

інтернаціональна, а підходи – універсальні. Тому ті принципи, які ми

сповідували в тренувальному процесі, всі підопічні розуміли і

намагалися виконувати. В Словаччині також особливих проблем не

виникло. Мовний бар’єр досить простий для українців, адже словацька

дуже схожа на українську. Вже за два місяці я нормально спілкувався з

місцевими. Сергій Іванович взагалі добре знав словацьку мову, бо до

цього вже працював у цій країні. Він вільно давав інтерв’ю словацькою

мовою. Якщо говорити про місцевих футболістів, то вони дуже

професійно ставляться до своїх обов’язків, будь-які вправи на тренуваннях

виконують дисципліновано та уважно. Нашим гравцям є чому повчитися

в своїх словацьких колег.


- В Литві вам трішки не вистачило, щоб дотягнутися до першого місця в

місцевому чемпіонаті. Як гадаєте, чому не вийшло стати чемпіонами?


- Ми прийняли команду, коли вона знаходилася на четвертому місці.

Президент був незадоволений результатами, тому бачив в нас «кризових

менеджерів». В тій ситуації нам вдалося стабілізувати склад, ми видали

хорошу серію без поразок. Підтягнулися до лідера - вільнюського

«Жальгіріса» впритул, перемогли їх в завершальному турі 3:1, але цього

не вистачило для чемпіонського звання. Якби чемпіонат продовжився ще

на кілька турів, ми б наздогнали їх. Не вистачило турнірної дистанції.


- Досвіду матчів у єврокубках у вас поки немає. Можливо, з АФСК

«Київ» є шанс вийти в Європу? В усякому разі, наш президент перед

собою таке завдання ставить. А якщо конкретизувати питання, скільки

часу потрібно тренеру, щоб «виліпити» свою авторську команду?


- Все можливо. Мені подобається, коли президент клубу має серйозні

амбіції. А щодо наших перспектив, я б не хотів би давати прогнози. Тим

більше, говорити про якісь терміни. Знаєте, є таке розуміння, що тренеру

потрібно два – три роки, щоб результати його діяльності стало видно. У

нас буде робота з молодими гравцями, тобто, з певними кадровими

обмеженнями. В ідеалі потрібно давати результат, закріпитися серед

професіоналів, з часом вигравати другу, потім – першу лігу. Президент

своїми ідеями та вірою вселяє в нас впевненість, що це можливо. Але

кінцевий результат буде залежати від багатьох нюансів. Побачимо, як

буде розвиватися клуб. Тут все взаємопов’язано.


- Ви грали на позиції центрального захисника. Говорять, що саме з

захисників часто виходять хороші тренери…


- Так, існує така думка, мабуть, через те, що з глибини поля краще видно

цілісну структуру гри. Але в той час, коли я грав, система гри в обороні

суттєво відрізнялася від сучасної. У нас був передній центральний –

«стоппер», задній центральний – «ліберо». Лінія оборони була надто

розтягнута. Зараз молодь вже не знає таких термінів.


- Як думаєте, чому в сучасному футболі ніхто не пробує повернути

стару систему гри в захисті?


- Гра в лінію має певні недоліки, але їх все ж значно менше, ніж у побудові

з «ліберо». Особливо, коли у вас є воротар, який добре грає ногами і

успішно виконує функції колишнього заднього центрального захисника.

В сучасному футболі функціонал голкіпера значно розширився. Зараз

футбол став швидшим, динамічнішим, гравці мають високий технічний

арсенал. Гра в лінію дозволяє зберігати компактність в обороні. А

тримати в команді футболіста, який буде «сідати низько», займатися

лише підчищенням огріхів захисту і при цьому створювати для гравців

атаки суперника вільні зони в безпосередній близькості біля своїх воріт, –

невиправдана розкіш. Дублювати позицію голкіпера в сучасному футболі

не варто.


- Якщо говорити про найбільш яскраві емоції у вашій футбольній кар’єрі,

що спадає на думку першим?


- Напевно, перемога на «Донбас Арені» над донецьким «Шахтарем» в 2011

році. До речі, це була перша поразка команди Мірчі Луческу на новому

стадіоні. Тоді донеччани в наступному після нас матчі мали грати в Лізі

Чемпіонів з «Барселоною» Хосепа Гвардіоли, яка в той час гриміла в

Європі. Зрозуміло, що була певна недооцінка «Оболоні» з боку

«гірників». А даремно, бо в нашому складі грали справжні бійці. Був

надзвичайно емоційний матч. Було й вилучення нашого гравця, і важкі

компенсовані хвилини, які, здавалося, тривали цілу вічність, і травма

нашого голкіпера Олександра Рибки, і гол на останніх хвилинах –

переможний, який забив Сергій Кучеренко! Той сезон взагалі був чи не

найсильнішим в плані емоцій, адже ми успішно зіграли з «Шахтарем»

(перемога) та київським «Динамо» (нічия) на своїй «Оболонь – Арені» на

радість наших вболівальників, обіграли «динамівців» на їх полі. А взагалі,

напевно, особливістю роботи нашого тренерського колективу був той

факт, що наші команди часто забивали важливі голи на останніх

хвилинах – і в «Оболоні», і в «Чорноморці», і в інших командах. Це

завжди дуже емоційні моменти, які говорять про наявність характеру,

вміння терпіти і віру в себе до останніх секунд матчу.


- І насамкінець, бліц. Команда «зірок» чи «команда – зірка»?


- Команда – зірка…


- Якби ви могли запросити в свою команду будь-якого сучасного

гравця, хто б це був?


- Марко Вератті або Н’голо Канте… А краще, одразу весь «трикутник»

середини поля з «Барселони» часів Гвардіоли – Бускетса, Хаві та Іньєсту.


- Яка ланка найважливіша в команді?


- Середня… Але проведу паралелі з організмом людини. Найважливіше –

серце, але що воно може без мозку, легень, рук, ніг… Так і в команді,

кожен футболіст, кожна ланка, і навіть лава запасних з технічним

персоналом мають функціонувати злагоджено, і всі вони - важливі…


- За кого вболіваєте в європейському футболі?


- Напевно, зараз найбільше подобається «Челсі»…


- Чиї сучасні тренерські ідеї найближчі для вас?


- Томаса Тухеля… Але подобається і футбол Хосепа Гвардіоли. А взагалі я

б виділив п’ятірку тренерів (мій особистий топ – 5) – додав би ще Дієго

Сімеоне, Антоніо Конте та Марсело Б’єлсу.


- На Євро хто вам сподобався, крім наших?


- Італійці. Вони продемонстрували найбільш цілісний футбол. А от

французи розчарували – вони, маючи найкращий кадровий потенціал,

дещо заплуталися своїх тактичних схемах.


- Коли АФСК «Київ» виходить на поле в своїх клубних кольорах –

синіх, наших хлопців можна з «Челсі» сплутати…


- А я думаю, кого вони мені нагадують… дійсно, на зборах в Копилах в

синіх футболках у них виходило краще…

143 просмотра0 комментариев

Недавние посты

Смотреть все