На думку багатьох фахівців, 23-річний центральний захисник АФСК «Київ» Семен Ключик є одним із приємних відкриттів сезону в другій лізі.
На думку багатьох фахівців, 23-річний центральний захисник АФСК «Київ» Семен Ключик є одним із приємних відкриттів сезону в другій лізі. А якщо говорити про кандидатуру на символічне звання кращого гравця команди в першому колі чемпіонату, то навряд чи помилимося, якщо назвемо прізвище нашого капітана. В колективі його жартівливо називають «Ключ», але в кожному жарті є лише частка жарту, адже, зважаючи на важливі індивідуальні риси захисника, бійцівський характер і авторитет в команді та чільне місце в тактичній побудові тренерського штабу, в руках Семена дійсно знаходиться ключ від наших воріт, нашого командного настрою та впевненості в собі. Мало знайдеться футболістів, яким у 23 роки до снаги стати лідером колективу не тільки на полі, а й у роздягальні. Семену Леонідовичу цю ношу довелося взяти на себе у найважчий, перший, сезон команди на професійному рівні, і він повністю підтвердив свій статус ватажка, отримавши перед сезоном пов’язку капітана від своїх молодших товаришів по команді та неформальне звання провідника тренерських ідей на футбольному полі. А по-іншому й не могло бути, адже бійцівські якості, лідерські риси характеру у Семена Ключика, що називається, «в крові». Він є вихідцем із справжньої футбольної родини, яка широко знана на футбольних теренах України. В поточному сезоні Семен Ключик зіграв за АФСК «Київ» вісімнадцять матчів без жодної заміни, в яких забив один гол та отримав чотири попередження. Капітан пропустив лише одну гру – через перебір карток він не зміг зіграти з «Мункачем», і це одразу позначилося на надійності нашої захисної ланки в тому матчі.
Семене, твій тато – Леонід Семенович Ключик – легенда запорізького «Металурга», багаторічний капітан та лідер одного з найсильніших українських футбольних клубів, діяв на позиції центрального захисника. Рекордсмен «Металурга» за кількістю офіційних матчів за цей клуб. Старший брат Сергій – також відомий професійний футболіст, який виступав за низку відомих клубів України та Казахстану. Маючи такі гени в родині, ти просто не міг не стати футболістом…
Мій тато довгий час працював у ДЮСШ запорізького «Металурга» і його улюбленим прислів’ям в розмовах зі мною було таке - «Прізвище в футбол не грає». Гени – це добре, але, якщо сам не будеш вперто працювати над собою та добиватися потом і кров’ю перемог на футбольному полі, гучне прізвище тобі нічим не допоможе. В цьому плані я беру приклад саме зі свого тата. Він зробив себе сам, адже, крім бійцівського характеру та фізичних кондицій, в дитинстві не мав жодних передумов для заняття футболом. Виріс в маленькому містечку на Донбасі, в футбольній школі не займався і в професійну команду потрапив, можна сказати, випадково. Були гравці яскравіші за нього, з кращими даними, але за рахунок характеру та важкої роботи над собою він виборов місце під сонцем і зробив собі ім’я в футболі. Пограв за донецький «Шахтар», став рекордсменом запорізького «Металурга», завоював звання чемпіона України, неодноразово потрапляв до списку найкращих футболістів УРСР. Його підказки, життєві уроки, особистий приклад стали наріжними в моїй кар’єрі футболіста. Татові вже за сімдесят, але й зараз після кожного зіграного мною матчу він, що називається, мені «пхає», дає настанови, критикує, підказує, як краще було зіграти в тому чи іншому моменті. За нагоди дивимося разом матчі, робимо ігровий аналіз.
Ти вже у сімнадцять років дебютував за «Металург» в українській прем’єр – лізі, але далі щось пішло не так. Чому не вдалося закріпитися серед професіоналів?
Сам я родом із Запоріжжя. Закінчив ДЮСШ запорізького «Металурга», багато грав за юнацькі команди рідного клубу в чемпіонаті України. Так склалося, що в ті часи (2015-2016 роки) «Металург» переживав не кращі роки, і після мого дебюту на дорослому рівні запорізька професійна команда тимчасово припинила своє існування. Після цього я був на перегляді в київському «Динамо», але опинився в одеському «Чорноморці». Провів майже два роки в Одесі, але виступав переважно за дубль. Потім – ще півтора року в полтавській «Ворсклі». Там теж до основи пробитися не вдалося. Не буду приховувати – настало певне розчарування і навіть зневіра. Добре, що після певної паузи в моїй футбольній кар’єрі мій племінник (Андрій Сергійович Ключик і зараз продовжує виступи за «Денгофф» - прим.авт.) замовив за мене словечко в аматорській команді з Київської області. Таким чином, я отримав шанс на друге дихання і провів за цю команду з Денихівки два сезони у вищій лізі Київщини. Незважаючи на аматорський статус клубу, в «Денгофф» були зібрані цікаві виконавці, в тому числі з досвідом виступів на професійному рівні. В команді працювали кваліфіковані тренери, наприклад, нині на тренерському містку - Олександр Собкович та Роман Санжар. Не здивуюся, якщо «Денгофф» найближчим часом вийде на всеукраїнський рівень, а, можливо, й отримає професійний статус.
Тим не менше, ти вирішив залишити «Денгофф» заради можливості виступів за молодий, на той час невідомий широкому загалу, колектив – АФСК «Київ». Не жалкуєш про перехід?
Я ще сподіваюся, образно кажучи, «заскочити в останній вагон потяга, який відходить». Маю на увазі перезавантаження своєї професійної кар’єри. Розумію, що це важко зробити в 23 роки, але щиро прагну спробувати. І саме заради такої можливості я прийняв запрошення від АФСК «Київ». Команда робить перші кроки в новому статусі, вона дуже молода та недосвідчена, але для мене - це шанс ще раз заявити про себе та свої амбіції на професійному рівні.
Як ти оціниш виступ колективу в першому колі чемпіонату?
Якщо судити по результату, то навряд чи можна назвати його успішним. Але не слід забувати, що в команді зібрані дуже молоді гравці, які переважно не мають досвіду виступів у дорослому професійному футболі. Звісно, за таких обставин сподіватися лише на позитивні підсумки матчів неможливо, але іноді поразки приносять більше користі, аніж перемоги. Я бачу, що команда на правильному шляху, вона прогресує. Це особливо помітно по останніх матчах з лідерами, наприклад, з «ЛНЗ» та «Діназом». Поєдинки з ними в першому колі та нині показують, що наша молодь зростає. Наш тренер Вячеслав Нівінський завжди нагадує гравцям, що виступ у другій лізі – це чудовий шанс отримати путівку у великий футбол, а от, як ми ним скористаємося, це вже залежить від нас самих, від нашого ставлення до роботи на тренуваннях.
«Коуч» АФСК «Київ» сам свого часу був дуже надійним захисником київської «Оболоні». Як тобі подобається його фірмова тактична схема з п’ятіркою оборонців?
Насправді на тренуваннях ми награємо кілька тактичних схем, але, зважаючи на той факт, що ми всі матчі першого кола провели на виїзді, то дійсно переважно використовували схему 5-4-1. Мені вона подобається, бо дає можливість гнучко побудувати захисну лінію, закрити всі зони на своїй половині, налагодити підстраховку в центрі захисту, а при нагоді створювати більшість на флангах в атаці та раціонально використовувати всю ширину поля. Цей ігровий формат для поєдинків з фаворитами або виїзна модель з акцентом на гру в захисті та швидкі контратаки. До речі, я б рекомендував своїм партнерам по команді подивитися нещодавній відбірковий матч чемпіонату світу між Північною Ірландією та Італією (гра відбулася 15 листопада і завершилася 0:0 – прим.авт.). Господарі наочно показали, наскільки ефективною та надійною може бути ігрова схема в п’ять захисників (навіть проти мотивованого чемпіона Європи), якщо правильно та гнучко її використовувати.
Але наша команда мало забиває. А без цього не буде перемог…
Так, дійсно, є така проблема. Чому мало забиваємо? Відповідь проста – не вистачає досвіду. Особливо, нашим гравцям атаки. На тренуваннях - всі майстри, штанги тріщать від ударів. А в матчах – суцільна невпевненість у своїх силах. Я думаю, що все прийде з досвідом. Просто потрібно більше працювати на тренуваннях.
Тобто, не від гарного життя ми тебе часто бачимо в атаці, особливо в завершальні хвилини, коли потрібно відігратися. В матчі з «Любомиром» саме твій удар заклав передумови першої перемоги в сезоні…
Ну, ударом то важко назвати. Скажемо так, заштовхав м’яча у ворота. Але є бажання йти вперед, забивати, обов’язково підключатися на стандарти. Таке завдання переді мною ставить тренер. Бог дав хороші габарити (зріст – 195 сантиметрів, вага – 84 кілограми – прим.авт.) та фізичні кондиції, є досить потужний удар, то чому ж їх не використовувати. Але, в першу чергу, маю ретельно виконувати свої прямі обов’язки щодо захисту своїх воріт.
Хто з сучасних гравців твого амплуа є для тебе взірцем? З кого береш приклад?
Якщо зважити на те, що я вболіваю за англійський «Ліверпуль», то для мене безумовними авторитетами в професії є центрбеки «червоних» Вірджил Ван Дейк та Жоель Матіп. В Україні беру приклад зі свого земляка Сергія Кривцова, імпонує гра Артема Шабанова. Раніше дуже поважав Євгена Хачеріді. В дитинстві захоплювався грою капітана «Барселони» Карлеса Пуйоля. Його харизма, вміння «запалити» партнерів неймовірним підкатом вражали.
Інколи здається, що ти й сам на полі нагадуєш «Левине серце» (прізвисько Пуйоля – прим.авт.), коли намагаєшся «запалити» своїх молодих колег власним прикладом…
Кожному футболісту хочеться перемагати. Але поки так складаються обставини, що ми частіше програємо. Для молодих гравців властиві перепади настрою. В цьому плані нам з Миколою Вечурком доводиться допомагати молоді на полі повірити в свої сили, розкрити свої найкращі якості. Ми намагаємося заряджати партнерів на боротьбу, згуртувати команду, націлити їх на те, що ми робимо одну справу. Вона досить важка, складається з поту та крові на тренуваннях, але все рівно гра має бути в радість, в «кайф», інакше не варто займатися футболом.
Як ти ставишся до такого поняття як «тафгай» (в хокейній термінології – гравець, який захищає лідерів своєї команди від брудної гри суперника – прим.авт.). В футбольній команді така практика теж існує. Наприклад, Олександр Хацкевич в київському «Динамо» чи Серхіо Рамос в «Реалі». Часто доводиться вступатися за молодих партнерів на полі, коли проти них жорстко «фолять» досвідчені дядьки з інших команд?
В принципі, це правильний підхід в будь-якому колективі. Один за всіх і всі за одного – важливий постулат не тільки мушкетерів, а й футбольної команди. Не давати скривдити молодих – це одне із завдань досвідчених футболістів. Але для мене неприйнятно бити суперника тишком – нишком, крадькома. Я – за чесне, відкрите протистояння. Ось ви згадали Серхіо Рамоса. В цьому плані я не поважаю цього футболіста – відомого прихильника провокацій та брудної гри, попри всі його заслуги та майстерність. За своїх пацанів треба битися, але з честю та без бруду…
Можливо, саме за таку ігрову філософію одноклубники довірили тобі капітанську пов’язку. Це для тебе новий досвід?
Ні, в юнацьких командах запорізького «Металурга» був капітаном. В цьому статусі я відчуваю вдвічі більшу відповідальність, але вона мене не обтяжує. Я вдячний своїм колегам, тренерському штабу за довіру. Вважаю, що в команді всі рівні – і молоді, і досвідчені футболісти. Потрібно просто не боятися і грати в футбол. Але все ж капітан має бути лідером, на ньому додаткова відповідальність. І за результат, і за мікроклімат в команді.
Щодо мікроклімату в команді. Є такий стереотип, що сучасне покоління сповідує культ «одинаків» і егоїстів. Що маєш сказати з цього приводу?
Як у кожного явища, тут є дві сторони медалі. З одного боку, сучасне молоде покоління досить професійно ставиться до своїх обов’язків. Не зловживають алкоголем, не палять, уважно ставляться до раціону та режиму. А з іншого боку, існує певна відокремленість один від одного за межами поля. Після матчу кожен «втикає» в телефон, заглиблюється у віртуальний світ. Про «третій тайм», спільний «розбір польотів» не може бути й мови. Можливо, того старорежимного підходу до згуртування колективу також десь не вистачає, щоб відчути себе Командою.
Чи не відчуваєте зверхнього до себе ставлення, як до абсолютних новачків, а тим більше – аутсайдерів, з боку арбітрів чи старожилів ліги?
Абсолютно, ні. Навпаки, багато хто підбадьорює, бажає удачі. Я знаю багатьох футболістів з команд – суперниць, і всі вони хвалять нас після матчу, говорять слова підтримки, ставляться з повагою. Це стосується не тільки гравців, а й вболівальників з протилежного табору. Що стосується арбітражу, то в цілому він також на рівні. Немає такого, щоб нас гнали чи «душили», навіть на виїзді. Лише одного разу було таке, що в наші ворота поставили пенальті, якого насправді не було, і сталося це на останніх хвилинах. Ми втратили нічию, але то було виключення з правил (мова про гру 7 туру в Бурштині з «Карпатами» Галич – прим.авт.).
Як ти оціниш перспективи команди в другому колі?
Скажу коротко. Поки немає результату, але гра викликає оптимізм. Маємо брати свої очки і продовжувати наполегливо працювати. І важка праця обов’язково дасть свої плоди у вигляді перемог і красивої гри, яка буде приносити радість і нам, футболістам, і керівникам клубу, і нашим майбутнім вболівальникам. Сподіваюся, вони у нас будуть, коли почнемо грати на власному стадіоні. Чекаємо з нетерпінням, коли це станеться.
Прес-служба АФСК «Київ»